Протягом мого життя я дізнався одну чи дві речі про люблячих чоловіків.

Якщо ти – веселий чоловік або жінка, яка приваблює чоловіків, то ти точно знаєш, наскільки вони можуть (як ми) бути одурманюючими. Але тільки до того, як невдало закінчився моїх стосунків, я цілком зрозумів, якою мірою я люблю люблячих чоловіків.

Я люблю все про чоловіків. Все. Їх доброзичливість та їхня незграбність, їхня зарозумілість і їх смиренність, їх ніжність та їхнє брутальне житло. Я люблю їх посмішки, їх сміх, їхні черево, їхні плечі. Я люблю їхні глибокі очі і їх криві озорні усмішки. Я люблю їх присвячувати сексуальним, політичним та релігійним поглядам. Я люблю їх непохитну прихильність до своїх чоловіків, їх дружин, своїх коханців, їхніх хлопців, їхніх подруг, своїх дітей та своїх домашніх тварин. Я люблю їх м’якість. Мені подобається їх твердість. Я люблю все про чоловіків, включаючи чоловіка. І я люблю всіх, хто любить люблячих людей.

Любити чоловіків непросто. Запитайте будь-який веселий чоловік або жінка. Але люблячі чоловіки отримують нагороди за рамки уяви. Для мене це виходить далеко за межі сексуальності і заглиблюється в чуттєвість та близькість. Звичайно, секс з чоловіками гарячий, але жарко триває лише до тих пір, поки хтось нагріває вогонь. Що трапляється, перш ніж кисляче вогонь вражає звивистим освітленням туги? І що відбувається після? Я думаю, що чуттєвість передує сексуальності, а інтим перевершує її. Я особливо люблю люблячих чоловіків, коли їх бажання охолоне, а що залишається – теплі, спокійні вугрі сильних рук, обплетені навколо інших, як м’ясисте повзає плюща. Вогкість брів, які зараз виробляють маленькі крапки з гусячої худоби, які вириваються на голі туловища, які заглядають з-під спіральних листів. Я люблю шепоті, які спокійно заміняють грызлившись і заростання вродженої пристрасті.

Минулого вечора я спостерігав за фінальними сценами “Горбата гори”, де Енніс (Хіт Леджер) відвідує будинок хлопчика Джека (Джейк Джилленхаал). Енніс виявляє пару сорочок, що належать Джеку, затиснутому в колоду. Ці сорочки були сорочки, які Джек носив, коли він був з Еннісом на горі Брокбек. Енніс затискає цю пару сорочок і вдихає глибокий запах Джека, і ти можеш відчути страждання Енніса.

Ось як це люблять чоловіки.

Це була його фотографія, яка вперше привернула мою увагу. Я був посмідно відповідав на текстові повідомлення на сайті знайомств, здивований моєю передбачуваною популярністю. Я навіть не доторкнувся до нього, але я відповів. І тоді я побачив його фотографію.

Протягом багатьох років мене привертали до північноєвропейського типу: блондинка і синьоока; Чистий і ніжний і відкритий. Але з моменту аварії та спалення мого дуже довгострокового ставлення я безнадійно притягувався до людей темного і смугляного різноманіття. Я знаю, ти знаєш тип. І якщо ви цього не зробите, дозвольте мені це описати.

Смачно

Пікант Смачний. Суцільний

Тепер ти знаєш тип? Тип, який на перший погляд виглядає глибоко, темно і смачно, а потім затискає спину губ, як кайенський перець; Товсті повні губи, що вириваються з-за закріпленої бороди, яка сидить на високих скулах; М’яке і темне хрестовинне волосся, яке починає шипуватися пальцем; Гострий горло, який впадає в два різних басейни ключиці, які є ідеальним приземленням для пухнастих поцілунків; Сундук, який приховується від зору, але відганяється в обох напрямках, як на схід, так і на захід, до однакових близнюків плечових ковпаків, а потім по руках, повз пороги товстих жил на зап’ясті, до делікатних рук, які часто нахиляють мою Обличчя, щоб побачити його погляд; Каскадом вниз через вузькі стегна і на пару хтивих стегон, які виглядають як льодовики, які потрапляють на коліна і йдуть до його канатних телят.

Ось так. Краще, саме так.

І все-таки, коли він вперше звернувся до мене, він, ця приголомшлива людина, назвав мене гарним.

I should be dead.

No kidding, I should be dead.

For six years I consumed a lethal cocktail muddled together on a daily basis. My starters included: my all-star pitcher, the stimulant dextro-amphetamine aka Adderall; my opioid triple play Oxycodone, Hydrocodone, and Fentanyl; at clean-up, slugger benzodiazepine aka Clonazepam; and my DH, cyclobenzaprine aka Flexeril.

it wasn’t that I was just taking them. I was prescribed copious amounts. Mind-boggling quantities! And not by back-alley abortionists. But by my normal western medicine choo-choo train that could: PCP to PharmaD. to me. The following quantities are accurate. All these drugs listed were prescribed by doctors. I never sought out street drugs!

And I’ve stopped taking all of them. No more. None. Ever again; ever!

These drugs have ripped my life open like the snarling, snapping, and bloody teeth of street dogs fighting over a bloodied, yowling cat. At first, they were all seductive, like a harem of pretty pink and yellow and blue and round and oblong and square pills. But as the foot march drew me farther and farther and farther afield, I lost all semblance of objectivity.

So here we go:

• DRUG                 DAILY DOSAGE                  MONTHLY DOSAGE
  Adderall           300 mg.                                9,000 mg.
  Oxycodone       150 mg.                                1,800 mg.
  Fentanyl            200  mcg/hr                           6,000 mcg/hr
  Hydrocone       150 mg.                                 1,800 mg.
  Clonazepam     3 mg.                                          90 mg.
  Flexiril              30 mg.                                       900 mg. 
  
• So in six years here’s what I consumed:
  Adderall            540,000 mg.
  Oxycodone         10,800 mg
  Fentanyl               1,200 mcg/hr
  Hydrodone             900 mg.
  Clonazepam            540 mg.
  Flexiril                  5,400 mgs.

To give you an idea of how much 540,000 mg. of Adderall is in pounds, it’s 1.2 pounds!

See, I should be dead.

 

 

 

 

Early last week a tip-toeing summer sun behaved like a shy new third grader taking his seat quietly in a room full of strangers. 

Suddenly a bumblebee tumbled past my nose and into the kitchen. Quite surprised, I stepped through the doorway only to hear the familiar thud-thud-thudding of an insect against a window, the bumblebee clearly confounded by a clear obstacle preventing its escape. 

Then the bumblebee bumbled upward towards the warmth of the sun shining into the kitchen through the skylight. And again came the now all too familiar thud-thud-thudding of an insect against a window and towards the warmth of the sun and imminent freedom.

By now the tumbling bumblebee was tiring, losing its grip on the skylights smooth surface, tumbling down towards the floor, and laboriously flapping its wings, sending it skyward. But with each consecutive attempt at freedom, the bumblebee tumbled farther and farther and farther still down towards the kitchen floor. I knew then that there was very little bumble remaining in this bumblebee.

In panic I said aloud, “Now how can I save this bumblebee?” 

Immediately I heard a voice say, “Open the screen less window. Focus on it. Send your energy back and into the room. Be the bee’s freedom and not another trap.”

I did as I was told; opened the window, focused on the opening, and sent my energy backwards.

And in two seconds the tumbling, bumbling, bumblebee shot past my ear like a Maserati on steroids, through the open window skyward, with a small plume of soft gray condensation trailing behind.

Okay, so I embellished a bit on the “small plume” part.